26 березня голова пошуково-рятувального загону “Антарес” Лариса Борисенко шукала загиблих воїнів у Харківській області. Кінологиня підірвалась на розтяжці. Жінку рятували дніпровські медики. Її виписали з лікарні 11 липня. Вона перенесла майже 10 операцій.
7 березня вийшов Указ Президента про нагородження Лариси орденом княгині Ольги III ступеня. Жінка отримала його після виписки. Про це повідомляє Інформатор з посиланням на публікацію Лариси та на Інформатор Дніпро.
Дуже хочу бути достойною цієї нагороди і в своєму житті – яке “після”. Після мого другого Дня Народження, написала Лариса у соцмережі:
“Орден Княгині Ольги III-ступеню. Це дуже висока честь для мене. Та дуже цінна нагорода. Дуже.
Орден княгині Ольги III ступеня
У дописі Лариса написала, що 26 березня її життя поділилося на “до” та “після”. Також вона зазначила, що була рада отримати нагороду особисто, бо “були варіанти”, і хоче бути її достойною.
Нагороду Лариса отримала після виписки
Кінологиня дала інтерв’ю виданню “Громадське”. Інформатор обрав фрагменти з нього. Розміщуємо їх нижче.
Методику пошуку Лариса вигадала сама
У 10 років у неї з’явився перший собака. А в 14 дівчина вже працювала кінологинею у клубі службового собаківництва. Жінка здобула медичну та психологічну освіту, але все життя зосередила на собаках. Виросла до тренерки та судді міжнародної категорії, із псами брала участь у чемпіонатах світу. Передусім це були спортивні досягнення. У 2008-ому вона створила волонтерський загін «Антарєс», тож додалися й пошуково-рятувальні.
«Насамперед ми шукали живих людей в умовах довкілля та техногенних катастроф. Перше — це зниклі безвісти. Переважно дідусі й бабусі, які йшли кудись із дому, губилися. Через проблеми з пам’яттю та психікою. Інколи такі пошуки вдавалися: бабусю, що пішла в “АТБ”, виявили на третій день у колодязі, куди вона провалилася; іншу стареньку — в лісі, дезорієнтовану, їй здавалося, що вона у своєму дворі; непритомного хлопця — на соняшниковому полі. Цікаво, що собаки шукають живих не за слідами, а за концентрацією легеневого дихання.
2013-го Лариса підготувала Спаркі, свою бельгійську вівчарку малінуа. Порода й генетика дуже важливі для такого напрямку роботи. Бо далеко не всіх можна натренувати. Для більшості собак смерть — це неприродно. Інколи тварина гарно показує себе на тренуваннях. Натомість у реальності, почувши запах смерті, особливо коли тіл багато, стресує, панікує, просто тікає світ за очі.
Собак з «Антарєсу» почала запрошувати й поліція для допомоги. Якось за 4 години пес винюхав труп дівчини, який криміналісти не знаходили 4 місяці, хоча мали своїх собак.
Методику пошуку Лариса вигадала сама
Пошук загиблих воїнів
З 2017-го загін «Антарєс» співпрацює з гуманітарним проєктом «Евакуація 200» Генштабу ЗСУ, що віднедавна має назву «На щиті». Це єдина кінологічна організація, яку вони залучають. Зараз люди й собаки шукають полеглих воїнів на місцях боїв, на деокупованих територіях. Окрема робота — на завалах після прильотів. Там — цивільні. У місіях беруть участь 14 собак, 9 із них — універсали. Є дві «дівчинки» Лариси. Ветеранка Спаркі, якій «путін пенсію не підписав», після влучання ракети у дев’ятиповерхівку в Дніпрі, відпрацювала 22 години. Хоча можна не більше ніж 5. Спаркі — незамінна в найскладніших локаціях. Її особливість — знаходити загиблих глибоко під землею, замурованих. Перевіряє територію, досліджуючи носом по сантиметру. Якось на Харківщині хтось із місцевих поховав тіло застреленого росіянами українського воїна в себе на городі. Тим місцем танки й БТРи кілька місяців каталися. Зробили практично асфальт. Де точно поховання — невідомо. Людина, яка знала, виїхала, а ніхто місце вказати не може. І випустили Спаркі. Вона знайшла точку, звідки йшов запах. Зазвичай собака або лягає, або починає копати. Перевірили ту точку з іншими тваринами. Є. Тіло було на глибині 170 сантиметрів.
Лариса Борисенко та собака Спаркі
Вимкнені емоції
Торік 24 лютого Лариса ухвалила одне з найважливіших рішень у житті. Їй зателефонували друзі приблизно з 15 країн, що теж працюють у рятувально-пошуковій сфері. Усі кликали до себе разом із собаками (у жінки, крім Спаркі та Бєші, є ще дві домашні собаки-пенсіонерки, Філя та Оззі). Казали: «росіяни будуть у вас уже ввечері».
«Я розуміла, що за кордоном могла б бути класним спеціалістом зі статусом, мала б роботу, соціальний захист. І все склалося б. Але в моїй країні лихо. І ми, наш ресурс, потрібні тут. Розуміли, що будуть обстріли, прильоти. І багато», — пояснює кінологиня своє рішення залишитися.
Нікуди не поділася стара робота з пошуку стареньких, допомога слідчим поліції, а нової додалося стільки, що довелося випускати на пошуки й молодих універсалів. Їх готують із «собачих пелюшок», тобто з 2-3 місяців. І до півтора-двох років. А тут пішов працювати «в реал» пес у 14 місяців.
«Це як діти у 17 років ідуть на фронт, бо треба», — резюмує Лариса.
Коли Лариса працює, то «вимикає» всі емоції, бо заважають. Навіть якщо шукає знайомих. Робота потребує надвідповідальності. Помилитися не можна, бо після кінологів на завали зайде важка техніка, яка все зачищає. Емоції можуть накрити жінку після роботи. Особливо коли бачить фото живих людей, яких перед тим збирала по шматках. Ще тліє душа від смерті стареньких.
Після повномасштабного вторгнення люди й тварини «Антарєсу» живих людей не знаходили. Не тому, що їх нема. Якщо це приліт у будівлю, то першими приїздять рятувальники. Буквально за 5 хвилин. І вони встигають витягти живих першими. Але якби вони раптом когось не виявили, то пошуковці з «Антарєсу» знайшли б. Лариса не рахує знайдених «Антарєсом» людей загальним числом, не розділяє на живих і загиблих чи розділених у часі — до вторгнення й після. Знає, що Спаркі знайшла більш як 100 людей за своє життя, Бєша — понад 60.
У 2008-ому Лариса створила волонтерський загін «Антарєс»
«Результат нашої хорошої роботи — це завжди чиєсь горе», — зітхає кінологиня.
Деякі собаки з «Антарєсу» — ще й спеціалісти із психологічного відновлення. Мають міжнародні сертифікати. Їх запрошують у госпіталі та реабілітаційні центри до поранених бійців.
«Я бачила, як до людей, котрі не виходили з палати й лежали обличчям до стінки, підходив собака і лизав руки. Людина оберталась і починала посміхатися вперше за кілька тижнів. Як одному з ветеранів з ампутаціями поклали на руки цуценя, він його погладив і заснув уперше за місяць. І всі шепотілися: “Тихо-тихо, хай поспить”», — пригадує Лариса.
Жінка сама була в жахливій депресії, гризла зубами ковдру й нікого не хотіла бачити. Коли рідні пропонували вивезти на візочку на вулицю, кричала.
«Що я там не бачила? Он ведмедика іграшкового краще покатайте!» — згадує страшні місяці відчаю Лариса.
Але її вивозили у двір, а на зустріч бігла Спаркі або Бєша. Перша акуратно ставила лапки на господиню і принюхувалася. Запах ошелешував. Чужий: Ларисі ж дали кров п’ятеро людей, літрами вливали ліки. Але Спаркі все зрозуміла й кинулася лизати руки. Акуратно йшла перед візочком і кожні два-три кроки озиралася. Промовляла поглядом: я з тобою.
Іншого разу донька Лариси привезла Бєшу. Жінка не вірила словам близьких, що та вижила після вибуху. Думала, що заспокоюють. Але та — жива-живісінька — кинулася на руки й зацілувала. Ці зустрічі дали змогу протриматися ще кілька днів. Аж поки стала вишкрябуватися.
Вибух розділив життя Лариси на “до” та “після”
«Тих, хто ось так працює зі смертю, дуже мало. Одиниці. В Україні ми всі знаємо одне одного. Усі затяті, крейзі, фанатики. Ми всі вважаємо, що мертві мають право на захист. Завдяки людям, які загинули, є ми. Бійці, які віддають життя, мають бути впевнені, що за ними прийдуть і заберуть їхні тіла. Невинно загиблі від рук ворогів десь у підвалах чи під завалами від прильотів не мають там лишитися. Ми всі ховаємо близьких і ходимо до них на цвинтар. Так само всі ці люди мають право бути похованими по-людськи. Над ними треба поплакати, погорювати. Родичі мають кудись прийти, покласти квіти. Я живу цим напрямом і щаслива, якщо вдається когось знайти. Хоч як дивно це не звучало б. Ми маємо забрати людину, щоб вона повернулася додому і впокоїлася. Кажемо в таких випадках: “Повернута з небуття”. Її неприкаяна душа, прикута до непохованого тіла, нарешті стане вільною. Ми в це віримо», — пояснює жінка.
Лариса впевнена, що душа, яка хоче знайтися, допоможе, покличе.
«Буває, фахівець сидить собі, а тоді підривається й біжить десь у хащі. Його веде якесь незбагненне почуття. Кущі ворушаться, і чується крик: “Є тіло!” Або собака тягне туди, де б ніколи не подумав шукати. Ми, пошуковці, віримо, що душі нас ведуть».
Незадовго до 26 березня, коли з Ларисою сталося лихо, вона мала погане передчуття. Але гнала ці думки від себе. У день підриву команда встигла знайти тіло бійця, якого шукали рівно рік. І цього ж дня виповнилася річниця весілля батьків, які померли за рік до цього.
«Вибух був такий, що мала загинути вся група. Але я відчула, що душі тих, чиї тіла ми повертали, боролися за нас. Я в це вірю», — впевнена Лариса.
Альона Антонова