“Ми живі. Вчора було пекло. Сьогодні – тиша. Навіть уночі. Востаннє стріляли близько 10-ї вечора. Ще доведеться порахувати і оплакати всіх загиблих, натягнути плівку і вставити фанеру на всі вибиті вікна, помахати слідом усім, хто поїхав учора і поїде найближчими днями… Сподіваємося, що вчорашній жах не повториться.

Стріляли з 5 ранку з різних знарядь, з різних локацій. Плюс гроза над містом. Спочатку били по станції, промзоні, гаражах та садибах.

Лісу більше нема. Його спалили з усіх боків. Годині о 6-й припинилася гроза і почали бити по місту. Чоловік на телефоні зі своїми співробітниками. Усі пишуть хто що бачить та чує і як розуміє. Вони збиралися на роботу, але чоловік зупинив їх до з’ясування обставин.

Годині о 10 трохи притихло і деякі люди побігли хто куди. Хто з собаками на вулицю, хто у справах (хоча, які могли бути справи в цьому пеклі?!).

Прийшли перші офіційні повідомлення про руйнування та загиблих. Потім знову почалося. Над містом літали гелікоптери та стріляли. Десь у другій годині дня у місто увійшли танки. Ми самі їх не бачили, але вони проїхали по вулиці Курчатова до водозабору і там десь сховалися.

Потім приїхала комісія, і шоу затихло. Ми поїли й повернулися до коридору – витягли шафу з консервацією, щоб можна було там спати вдвох. Виявилось, що консервації так багато! Не очікувала.

Весь вечір пролежали на ліжку з мобілками – діти дзвонили навперебій, новини. Такі «дрібниці», як зупинка блоку 5, знеструмлення блоку 2 та зниження навантаження на 6 вже не лякали. Зникла ненадовго вода. Потім з’явилась. Ніч була тиха. Цілком тиха.

Чоловік пішов працювати. Я вдома. Коти ходять у збруї, щоб їх можна було пристебнути до поводку. Всі.

Я не скаржусь і не чекаю, що хтось нас пошкодує. Йде війна і люди гинуть щодня і щогодини. Щохвилини руйнуються чиїсь будинки, горять машини, на які люди збирали гроші роками.

Вже 191 день. Мирні дні вони такі однакові. Так схожі один на інший: робота, домашній клопіт, вечір у родинному колі… Це не запам’ятовується, зливається в тижні, місяці, роки спокійного життя. Щось тішить, щось засмучує, більшість проходить непомітно. І ось війна. І все. І вже ніколи не буде, як було! І приходить запізніле розуміння того, як чудово ми жили, навіть коли було нудно і здавалося, що все не зовсім так іде, як хотілося б. Тепер все негаразд! І розумієш, що раніше було чудово добре! Але цього вже нема. І кожен день страшний.

Я знаю, що Маріупольці жили в пеклі місяцями, Харків під обстрілом півроку. Багато міст та сіл… їх просто немає. Поруч із цим наше вчорашнє пекло – просто страшний епізод.

Але. Є одна маленька але. Все це, вся ця перехресна стрілянина з усього і вся йшла без противника, без всякого опору населення, – просто fire show для залякування комісії МАГАТЕ і для відеоролика в рашистських ЗМІ.

Не було жодної диверсійної групи, жодних дронів, жодних партизанів і навіть жодної групи мешканців, які хотіли б «відкрити» очі тієї самої комісії. Наше місто лежить під ними вже пів року. І, знаючи, що воно лежить на гігантській бомбі, не ворухнеться. У цьому мені бачиться особливий жах та нелюдяність! Тепер точно все”.

Раніше ми повідомили про те, що російські ЗМІ розповсюджують фейки про перебування місії МАГАТЕ на Запорізькій АЕС. Також про те, що сім’я з Техасу зібрала близько 40 тисяч доларів для захисників Нікополя.

Альона Антонова